Розмова з Миколою Морозюком, футболістом київського «Динамо» та юніорської збірної України Сьогодні перспективному вихованцеві львівського футболу Миколі Морозюкові виповнюється 20 років. Власний день народження він проведе в дорозі. У складі київського «Динамо-2» він вирушив на Кубок Співдружності, який 19 січня стартує в Санкт-Петербурзі.

Торік Микола закріпився у складі юніорської збірної України, дебютував у вищій лізі, а також став безпосереднім творцем сенсаційної перемоги «динамівської» молоді над основою «Шахтаря» в матчі за Суперкубок України. Тоді, нагадаємо, правий півзахисник забив вирішальне пенальті у ворота донеччан. Нині основна мрія уродженця Червонограда – грати в першій команді «Динамо».

– 9 січня команді представили нового головного тренера Юрія Сьоміна. Які перші враження про цього спеціаліста?
– Я не був на прес-конференції, на якій його представляли. Але з розмов партнерів по команді знаю, що він непоганий спеціаліст, упевнений у собі, поставив високу мету перед клубом і перед собою.

– Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що вам імпонує в новому тренері те, що він має на меті підпускати молодь у першу команду?
– Так. Подобається, що він дуже добре відгукується про молодь і каже, що молоді повинні грати. Але не думаю, що він зараз почне робити всі ставки на молодих гравців. Гадаю, буде по одному-два гравці підпускати до першої команди.

– Чи вдалося вже поспілкуватися з ним?
– Ні. Думаю, найближчим часом удасться.

– Чи відчуваєте якісь зміни в команді з приходом нового тренера?
– Іще ніхто не відчув великих змін.

– Ви зіграли в товариських матчах проти броварського «Нафкома» й «Арсеналу» з Білої Церкви у присутності Ю. Сьоміна. Як оціните свою гру?
– У двобої з «Нафкомом» не показав свого найкращого виступу. Покриття було незручне. Та й гра відбувалася на тлі великих навантажень, тож не було свіжості. А от проти «Арсеналу» зіграв значно краще. Забив доволі хороший гол – прийняв верхову передачу і метрів із 24-х зльоту пробив у дальній кут. Після поєдинку до мене навіть підійшов президент клубу Ігор Суркіс і потиснув руку, сказавши, що за належного старання все буде гаразд.

– Чому не поїхали на збір із першою командою в Ізраїль, адже Ігор Суркіс називав ваше прізвище серед членів делегації?
– Дослухався до поради тренера «Динамо-2» Юрія Калитвинцева. Він сказав, що поки я не набрав своєї кращої форми, можливо, варто поїхати на Кубок Співдружності. Там відновити ту форму, яку мав раніше. А потім доводити своє право на місце в «Динамо».

– Чи вдасться відзначити 20-й день народження?
– 17 січня буду в дорозі. Зараз немає часу святкувати, може, лише вдасться пригостити своїх партнерів, тренерів. А вже після зборів можна буде зібрати всіх друзів і відзначити свій день народження.
20 років – «кругла» дата, треба відсвяткувати.

– Що собі можете дозволити випити з алкоголю, відзначаючи такі події?
– Трішки шампанського й червоного вина. А після гри можу випити кухоль пива. У футболі це нормально. Навіть тренери нічого не кажуть.

– Минулого сезону ви дебютували у вищій лізі. Пригадуєте, як усе було?
– Аякже. Це був матч із київським «Арсеналом». Дуже хороші враження залишилися від тої гри – трибуни, вболівальники... А головне – ми перемогли. Дебютувати у вищій лізі за таку команду, як київське «Динамо», – дуже престижно.

– Ваш дебют у юніорській збірній припав на матч з Ізраїлем на Меморіалі Лобановського-2007. Ви вийшли на заміну, зрівняли рахунок і не забили вирішальне пенальті в післяматчевій серії...
– Вважаю, що зіграв на хорошому рівні. Зокрема, зрівняв рахунок у грі. А те, що не забив пенальті, то це футбольна лотерея. Тодішній тренер «молодіжки» Олексій Михайличенко мене підтримав після поєдинку. Хлопці також підтримали, мовляв, нічого трагічного не сталося.

– Суперкубок України проти «Шахтаря» – ваша найбільша вершина в дорослому футболі?
– (Сміється) Так. Цей матч я досі частенько переглядаю на комп’ютері. Коли дивлюся, правду кажучи, навіть хочеться плакати. Хотілося б побільше таких ігор, перемог. Дуже радий, що мені довірили в такому герці зіграти. Здається, вдалося і мені, і всій команді, ми показали хороший футбол.

– Ви забили в тому протистоянні переможне пенальті...
– Коли готувався виконувати пенальті в післяматчевій серії, був настільки впевнений, що заб’ю! Ще до удару собі прокрутив у голові, як усе буде, як м’яч затріпоче в сітці. Так, я мав якісь переживання. Але навіть у чемпіонаті України (в першій лізі, в другій, у матчах за дубль), коли я йшов до «точки», в мене був набагато більший мандраж, аніж у цьому поєдинку. Взагалі, коли ми стояли в центрі поля, моя черга бити настала через десять хвилин. Постійно молився. А коли переді мною мав бити «гірник» Разван Рац, благав Бога, щоб він забив, а я, в такий спосіб, бив вирішальне пенальті. А коли забив, було стільки радості, емоцій... Навіть не передати словами.

– Перемогу над «Шахтарем», напевно, відзначали по-дорослому?
– (Після паузи) Не приховуватиму, що ми, всі гравці команди, хто грав проти «Шахтаря», зібралися в ресторані. Приємно було, що приїхали привітати нас гравці з першої команди – Горан Гавранчіч, Мар’ян Марковіч, Тарас Михалик. Вони поводилися в нашій молодій компанії так, як і ми. Нам настільки сподобалося! Випили тоді за те, щоб ця перемога була не останньою.

– Як загалом оцінюєте минулий рік?
– Він залишив багато приємних спогадів у пам’яті. Крім футбольних перемог, це й купівля «Мерседеса». Добре складався сезон до того, як мене віддали в оренду дніпропетровському «Дніпру» на три місяці. Чому не зумів пробитися в першу команду «Дніпра»? Думаю, через те, що ставлення головного тренера Олега Протасова до мене із самого початку було не найкраще. Не знаю, в чому річ, які нюанси відіграли роль, але щось було не те.

– Тепер ви повернулися в «Динамо», де на вашій позиції правого півзахисника грає Олег Гусєв. Не боїтеся, що завжди будете його дублером?
– Звісно, Гусєв дуже сильний конкурент, і складно буде пробитися в основу. Але, думаю, основне – працювати, вдосконалювати гру, і все буде гаразд. Також важливо обійтися без травм. Я знаю себе і свої можливості. Дуже хочу грати в «Динамо» і маю передчуття, що мені вдасться це. Маю зараз пропозиції від доволі сильних команд, але відхилив їх. Просто хочу бути тут, у «Динамо».

– Миколо, розкажіть про своє дитинство, сім’ю.
– Народився в Червонограді. Я один у сім’ї. Батьки розлучилися, коли мені був рік. Ріс із мамою. Тата вперше побачив у шестирічному віці. Зараз із ним час до часу спілкуюся. Він приїжджає до мене в Київ, зустрічаємося. Мама мешкає в Червонограді. Тепер безробітна.

– Де почали займатися футболом?
– У дворі. Від дитинства мріяв стати футболістом. Іще маленьким пообіцяв мамі, що стану знаменитим гравцем. У п’ятому класі записався на футбол. Тренуватися під керівництвом Ярослава Мурованого. У восьмому класі перейшов у Львівський інтернат Училища фізичної культури. Після цього на одному з турнірів мене помітили селекціонери з футбольної академії «Динамо» (Київ) і запропонували переїхати у столицю. А оскільки я був на контракті з львівськими «Карпатами», то виникли невеликі проблеми. Але їх залагодили, і в дев’ятому класі я перейшов у «Динамо». Відтоді я в Києві. Уже майже п’ять років.

– Як охарактеризуєте львівський період свого життя?
– З приємністю згадую той час. Навіть недавно, коли повертався з Червонограда в Київ, заїхав у Львівський інтернат. Хотів зустрітися зі своєю вихователькою. Але вона того дня не працювала. Від Львова в мене залишилися дуже хороші спогади. Це місто для мене залишиться на все життя. Коли переїхав до Києва, на початку було складно перебудуватися, скучав за Львовом. Навіть були думки повернутися назад. Але згодом звик до Києва.

– Під чиїм керівництвом тренувалися в інтернаті?
– Моїм тренером був Володимир Безуб’як. Але він менш ніж через рік перейшов у «Карпати», де зараз працює тренером. А приблизно через два місяці після того я переїхав до Києва.

– Як зазвичай відпочиваєте?
– Люблю бувати наодинці. Вдома можу фільм переглянути, пограти на комп’ютері. Два місяці тому купив собаку, порода – Йоркширський тер’єр. Така маленька собачка. Вона цілком домашня, її не треба вигулювати. Тобто в мене з’явився ще один дуже хороший друг. Тепер завжди після тренувань поспішаю додому, щоб нагодувати тваринку і трішки побавитися з нею. З друзями люблю пограти в більярд.

– Якщо не таємниця, у вас є дівчина?
– Так. Звати її Олександра. Зустрічаємося майже два з половиною роки. Навчається вона в одному з вишів Києва. Часто приїжджає до мене, але живе з бабцею, батьками.

– Ви активний користувач інтернету?
– Не дуже. Люблю почитати новини в інтернеті. Але не є фанатом – проводжу в інтернеті не дуже багато часу.

– Перебування в яких країнах на вас справило найбільше враження?
– Чимало країн об’їхав, але найбільше мені сподобалося у Швейцарії. Там високий рівень життя. Непогані країни – Італія, Німеччина, Франція, але коли приїхав у Швейцарію, відразу відчув різницю.

– Якій кухні віддаєте перевагу?
– Люблю домашню українську кухню – борщ, картопля, вареники, пельмені. Також полюбляю японську кухню – люблю з’їсти суші час до часу.

Василь Танкевич